Юра, 37 - 23 февраля 2008 00:03

… І закрутилося… Приходив чи не щодня. Якби хто побачив їх збоку, то дуже здивувався б. Вона говорила, він писав. Або цілував їй долоні. Або розчісував водоспад каштанового волосся. Бавився, то закручуючи у важкий вузол, то заплітаючи в косу.
Якогось дня нагодилися його родичі, якраз коли удвох з тіткою були. Вистежили-таки, куди Микола ходить. Обізвали її і сказали, щоб дала хлопцеві спокій.
«Та ж усім буде добре, якщо ми будемо щасливі!» – відбивалася тоді Вірунька. Наївна. У родини стосовно Миколи були інші плани. Хлопець так добре малював, що його роботи вже купували. А одна багата ялтинська пані в літах обіцяла: якщо він лишиться жити в її домі коханцем і «придворним» художником в одній особі, заплатить солідні гроші сімейці.
…Збігало літо. Віруньці час було їхати на навчання до Ялти. У них була остання зустріч, яку й провели в пахощах та любощах південної ночі. Обіймаючи його гладеньке тепле тіло, Вірунька гадала, що вони щось придумають, аби бути разом. І цілувала до памороків.
Наступного ранку на зупинці він надягнув їй на шию ланцюжка з розстібним сердечком, де сховав крихітну фотокартку з власним зображенням. Цілував довго. Як востаннє. Вірочка поїхала на навчання збентежена.
У ті часи мобільних не було, тож і зателефонувати коханому так просто не випадало. І відкіля ж їй було знати, що Миколу запросили на навчання в майстерню до одного відомого київського художника. Після того як хлопець поїхав, сестри нап’яли чорне, пішли до Віруньчиної тітки. «Микола загинув», – повідомили як подарували.
…Світ знову перетворився на небезпечну мозаїку. Втім Віруньці тепер було за кого боротися. Вона чекала на дитя…
…П’ять років минули як мить. Довго збирала себе докупи. А якось зважилася таки піти до рідних Миколи. Двері відчинила мати: «Ніхто не покаже тобі могили», – вереснула, коли Вірунька попрохала розповісти, де ж поховано чоловіка, якого кохала понад усе.
Розгублена й ображена, подалася з сином на набережну. Море завше заспокоювало. Всілася на лавку і довго дивилася на горизонт, поки Миколка вовтузився із машинками поряд. Аж раптом зирк – нема дитини. «Ко-о-лю, сину, де ти-и-и???». Якась бабуся заспокоїла: «Побіг до художників. Теж захотів, щоб портрет намалювали за п’ять хвилин». За мить побачила рідне капосне личко – кирпатого носика й блакитні оченята.
Схвильована, вона підійшла, щось виговорюючи. Художник, який малював портрет, рвучко озирнувся. Пензлик вислизнув на каміння… Мовчки підвівся. Обійняв. Звично рідним жестом запустив пальці у важкий вузол волосся. «А твоя тітка сказала, що ти втонула, – мовив уголос. Уголос! – І я заговорив. Ні, не так, спочатку вив, як вовк. Проклинав долю. Плакав за тобою… За сльозами і голос прорізався. А цей хлопчик?… цей хлопчик…»…
Він не доказав. Бо вона раптом діловито заходилася його цілувати: губи, шию, волосся… Потім. Потім наговоримося…

• 
• 
•