Юра, 37 - 23 февраля 2008 00:11

Їй сповнилося двадцять, і більш самотньої людини, певно, в цілому світі не було. Передусім через те, що не мала батьків. Коли Вірочці минуло п’ять, тато й мама отруїлися грибами...
Той день, коли вона звично прилопотіла до них у спальню і залізла під ковдру, пам’ятатиме все життя. Якийсь час, притулившись до маминої спини, лежала мовчки. Чекала, що от зараз неня повернеться, розплющить очі й скаже сонним голосом: «Це що за солодятко прийшло і сопе мені тут?». Але минали хвилини – й нічого. І тоді Вірунька збагнула: під ковдрою… холодно! Нема тепла, що звично струменіло від мами. Світ раптом тріснув на тисячі друзок і, здається, увіп’явся в неї усіма найболючішими скалками.
…У дитячому будинку вона майже не розмовляла. Через космічний холод самотності не пробивалися жодні, навіть найбільш наполегливі спроби вихователів. Аж раптом несподіване потепління: жаліслива вихователька відшукала її двоюрідну тітку, що жила аж біля моря, в Алушті. Вірунька тоді перейшла у восьмий клас…
Потому як самотня тітка Софія забрала її до себе, дівчинка почала несамовито вчитися. Не можна, не можна втратити тітчиної любові! Треба довести їй, що вона не помилилася, коли забрала Віруньку до себе!
Коли ж школа зосталася позаду – тітка Софія повезла її в Ялту вступати до інституту. Тоді Вірунька раптом стала красивою – копія покійної матері. Чоловіки, не соромлячись, озиралися їй услід на вулицях…
…Вона поверталася із Ялти до Алушти, коли на якійсь зупинці в автобус заскочили дві страшенно схожі зовні дівчини й білявий юнак з гітарою. Вірунька краєм ока зирнула на голосну компанію і… раптом їй забракло повітря. «Я тебе пам’ятаю не з цього життя. А серцем», – пригадалися Віруньці десь почуті слова. Коли збагнула, що нахабно витріщається на юнака, було пізно – він уже сів поряд. Й усю дорогу мовчав. Одна з дівчат, поплескавши його по плечу, покликала: «Колю!». Він повернувся і… почав відповідати жестами. То ось у чім річ – цей юнак не чує! Скидалося на те, що компанія вже збиралася виходити.
Коля знову обернувся до Віруньки – на його колінах лежали блокнот та олівець. «Залиш мені свою адресу», – написав він. І Вірунька, яка досі мала славу холодної, неприступної панни, раптом начеркала адресу тітки. Він підвівся… «Не йди, – подумки попрохала Вірунька, – біля тебе так тепло».
Раптом одна з дівчат, пропустивши Миколу і подругу, рвучко повернулася до Віруньки й процідила крізь зуби: «Навіть і не думай! Він – німий. А ми його сестри. Тобі такий не потрібен!». І вийшла.
Вірунька повернулася додому розгублена. І, здається, закохана.
...Микола прийшов через тиждень. І, як належить у таких випадках, – із квітами. Запросила його увійти. Він присів біля столу, звично вийняв блокнот та олівець. Написав: «Я німий. Але не від народження. Коли мав п’ять років, у мене на очах потонув батько. І тоді я замовк. Потому всі спроби розтулити рота і щось сказати закінчуються нічим. Мене немов паралізує зсередини. Розумієш, коли тонув батько, я дуже голосно кричав. Лікарі кажуть, що з часом мовлення може відновитися. Маю маму і двох сестер – Лізу та Машу. Гарно малюю і хочу вивчитися на художника...». Він писав довго – на аркушах дрібними літерами вимальовувалося ціле життя. А наприкінці додав: «… і хочу бути з тобою… хочу, аби ти стала моєю дружиною. Хоча рідні й певні, що я нікому не потрібен. Знаєш, таке враження, що серце впізнало тебе ще раніше, ніж я встиг тебе роздивитися».

• 
• 
•